Реферат
на тему:
Народні пісніу записах Івана Вагилевича
Друже-брате, ті роки за нами,
Як щасливим я був із тобою!
Дні у дружбі злетіли за днями,
Сам я лишився з журбою.
Понад лісом гуляють вітрища,
Сонце згасло, чорніє вже небо,
Б'ють громи — віщуни попелища,
Я в думці лечу до тебе.
Де хвилини ті — щастя блаженне,
Де поділася радість крилата?
Дорогі вони завжди для мене,
Ними ж доля моя не багата.
Друже-брате, прощай! Вже мій човен
Над безоднею в синім просторі.
Чи вітрильник мій вітру вже повен,
Може, ви мені скажете, зорі?!
Вже життя моє хвиля затерла,
Із тобою прощатися жасно;
Вже розлука крило розпростерла...
Згасну я сам передчасно.
РОЗПАЧ
І
Сонце ще хвилину тому
У віночку золотому
Огненний обруч котило
Над горою;
З Татрів чорні,
Як примари,
Вітер горне
І штовхає
Гомінливі хмари.
Шум лунає
Безнастанний,
І темніє видноколо;
Світ в чеканні
Бурі злої.
II
Хмари далі
Гуртуються жаско,
Холодно, чорно,
Сонце гасне.
У сутінках бовваніють
Вогнисті тумани,
Жбурляють відсвіт
На верхи мерехтливі,—
Верхи німіють.
III
Вода сердито
Клекоче і виє, б'ється і свище,
Бризки білої пінії злітають;
Каламутніє
Бистрінь і, як сокіл в польоті,
Злітає все вище,
Вліво і вправо.
Земля і трави,
Дерева рядами
На березі потопають.
IV
Шум ялин і худоби стогін
Несуться наперегони,
Як очманілі, дзвони.
Всюди тривога;
Зі страху майже ніхто не дише.
Птахи опустили крила.
Тільки колишеться
Високо в небі
Стогін, страшний для бога,
Кряче низом,
Чигає;
Підлітає все ближче,
І на ялицю
Біля криниці
Сідає.
V
Вітер виє,
Зблисне ясно —
Знову гасне!
Присмерк чорний
Вкриє млою
Гори, прірви.
Б'є грім — і ніч чорніє,
Землю вкрили хмари сірі,
Вітер віє...
VІ
Біля мене вдарив грім,
Оглух я, не чую,
Паду я,—
Мороз пішов по шкірі,
Німію.
Що сталось зі мною,
Не розумію...
Глухо, і небо
Зімкнулось над мною
На відлюдді, у гробі
Хочу спокою.
Нехай якась сила
Опритомнить від грому.
Та година премила!
Іду додому....
МАДЕЙ
На високій Чорногорі
Буйні вітри віють,
На зеленій полонині
Сірі вовки виють;
Тисяч коней вороненьких
В байраках ірзає,
Тисяч гарних легіників
Коників сідлає.
А ватажко, сивий Мадей,
Зморщив густі брови,
Чорні очі заблищали
Та жаждою крови.
Поверх коней яснобарві
Прапори сіяли,
Байраками і дебрями
Ратища мелькали.
Мрачно, скучно по майдані,
Пітьма ся чорніє,
Огні горять по шалашах,
Легкий вітер віє.
Мадей велів чатувати
Густою дебрею;
Гомін далеко клекоче:
"Вертаймо, Мадею!
З верх Бескиду глухий дубот
Бором ся шибає —
Тьмою-вихром їдуть угри —
Дебр ся улягає".
"Ніт вератться сив Мадею
З соромом додому,
Глухов пущев темнов ночев
Блудити по лому,
З безчесними оченьками
Ясне сонце зріти,
З безчесними губоньками
Богу ся молити!
Кіньми зорю долиноньку,
Засію стрілами —
Переломлю вражі тучі,
Проллю кров ріками!"
Та вже, сива бородонько,
Не тобі ся бити —
Під зеленов муравоньков
В деревищі гнити.
Не тобі вже сиру землю
Тулами стелити,
Не тобі вже вражу кровцю
Ратищем точити.
Трублять роги зубровії,
Сумно коні рзають,
Шумлять тучі срібних стрілок,
Та мечі бряжчають.
А з байраку летить шпарко
Острее ратище —
Заточився під Мадеем
КінБтга колодище...
Люто кликне сивий Мадей,
А дебр заклекоче,—
Вовком вержесь в вражі тучі,
Зубми ааскрегоче.
Куди мелькне ясним мечем —
Кров рікою точить,
Куди ратищем засвище —
Кінь їздця волочить.
І рев лютший, мрак темніший
По сірім майдані...
Дзвонять коні, бряжчать мечі,
Тьм'ють стріли каляні.
А з Мадея дев'ять стрілок
Ссуть кровцю теплую,
З білих грудей три ратища
Влекуться землею.
Сивий Мадей утомився,
І ніженьки мліють,
З слідів кровця виступає,
Груди ся чорніють.
Вже ж за шию ужевками
К мажі прив'язаний,
За рученьки і ніженьки
Вкований в кайдани.
Вилетіла зозуленька,
Сіла на тополі,
Закувала жалібненько:
"Мадей у неволі!"
"Ой зозуле сивенькая,
Не кувай сумненько,
Не задавай серцю туги —
И так мені тяженької
Ноги залізо зриває
І в руки ся в'їло,
Кровцев груди обкипіли,
Тіло почорніло.
Мої други білогруді
В Бескидах дрімають,
А ворони чорні крячуть,
Кровцю попивають!
Моїх вірних легіників
Кості ся біліють,
Сірі вовки стікаються,
Трупи рвуть і виють!
Ой полети, куваючи,
За темненькі звори —
На зеленій левадоньці
Біліються двори.
Не кажи рідному сину,
Що мя уковали,—
Лише мене на весілля
Насилу призвали;
З студеної керниченьки
Медом упоїли,
А під зимну колодоньку
Спати положили".
ЖУЛИН І КАЛИНА
(Казка)
Глухо, тихо доокола,
Все в темку щезає,
Понад Дністром, понад бистрим
Сив туман лягає.
Лиш далеко в густих корчах
Тлють вовчі зірниці,
Лиш далеко очеретом
Сверкають лучниці.
Жулин блуден, самооден
Обманцями ходить,
Через густе хащя дреться,
Болотами бродить.
Ходить, гонить, не