REFERATUA.ORG.UA — База українських рефератів



Головна Музика → Народні пісні у записах Івана Вагилевича

Реферат

на тему:

Народні пісніу записах Івана Вагилевича

Друже-брате, ті роки за нами,

Як щасливим я був із тобою!

Дні у дружбі злетіли за днями,

Сам я лишився з журбою.

Понад лісом гуляють вітрища,

Сонце згасло, чорніє вже небо,

Б'ють громи — віщуни попелища,

Я в думці лечу до тебе.

Де хвилини ті — щастя блаженне,

Де поділася радість крилата?

Дорогі вони завжди для мене,

Ними ж доля моя не багата.

Друже-брате, прощай! Вже мій човен

Над безоднею в синім просторі.

Чи вітрильник мій вітру вже повен,

Може, ви мені скажете, зорі?!

Вже життя моє хвиля затерла,

Із тобою прощатися жасно;

Вже розлука крило розпростерла...

Згасну я сам передчасно.

РОЗПАЧ

І

Сонце ще хвилину тому

У віночку золотому

Огненний обруч котило

Над горою;

З Татрів чорні,

Як примари,

Вітер горне

І штовхає

Гомінливі хмари.

Шум лунає

Безнастанний,

І темніє видноколо;

Світ в чеканні

Бурі злої.

II

Хмари далі

Гуртуються жаско,

Холодно, чорно,

Сонце гасне.

У сутінках бовваніють

Вогнисті тумани,

Жбурляють відсвіт

На верхи мерехтливі,—

Верхи німіють.

III

Вода сердито

Клекоче і виє, б'ється і свище,

Бризки білої пінії злітають;

Каламутніє

Бистрінь і, як сокіл в польоті,

Злітає все вище,

Вліво і вправо.

Земля і трави,

Дерева рядами

На березі потопають.

IV

Шум ялин і худоби стогін

Несуться наперегони,

Як очманілі, дзвони.

Всюди тривога;

Зі страху майже ніхто не дише.

Птахи опустили крила.

Тільки колишеться

Високо в небі

Стогін, страшний для бога,

Кряче низом,

Чигає;

Підлітає все ближче,

І на ялицю

Біля криниці

Сідає.

V

Вітер виє,

Зблисне ясно —

Знову гасне!

Присмерк чорний

Вкриє млою

Гори, прірви.

Б'є грім — і ніч чорніє,

Землю вкрили хмари сірі,

Вітер віє...

Біля мене вдарив грім,

Оглух я, не чую,

Паду я,—

Мороз пішов по шкірі,

Німію.

Що сталось зі мною,

Не розумію...

Глухо, і небо

Зімкнулось над мною

На відлюдді, у гробі

Хочу спокою.

Нехай якась сила

Опритомнить від грому.

Та година премила!

Іду додому....

МАДЕЙ

На високій Чорногорі

Буйні вітри віють,

На зеленій полонині

Сірі вовки виють;

Тисяч коней вороненьких

В байраках ірзає,

Тисяч гарних легіників

Коників сідлає.

А ватажко, сивий Мадей,

Зморщив густі брови,

Чорні очі заблищали

Та жаждою крови.

Поверх коней яснобарві

Прапори сіяли,

Байраками і дебрями

Ратища мелькали.

Мрачно, скучно по майдані,

Пітьма ся чорніє,

Огні горять по шалашах,

Легкий вітер віє.

Мадей велів чатувати

Густою дебрею;

Гомін далеко клекоче:

"Вертаймо, Мадею!

З верх Бескиду глухий дубот

Бором ся шибає —

Тьмою-вихром їдуть угри —

Дебр ся улягає".

"Ніт вератться сив Мадею

З соромом додому,

Глухов пущев темнов ночев

Блудити по лому,

З безчесними оченьками

Ясне сонце зріти,

З безчесними губоньками

Богу ся молити!

Кіньми зорю долиноньку,

Засію стрілами —

Переломлю вражі тучі,

Проллю кров ріками!"

Та вже, сива бородонько,

Не тобі ся бити —

Під зеленов муравоньков

В деревищі гнити.

Не тобі вже сиру землю

Тулами стелити,

Не тобі вже вражу кровцю

Ратищем точити.

Трублять роги зубровії,

Сумно коні рзають,

Шумлять тучі срібних стрілок,

Та мечі бряжчають.

А з байраку летить шпарко

Острее ратище —

Заточився під Мадеем

КінБтга колодище...

Люто кликне сивий Мадей,

А дебр заклекоче,—

Вовком вержесь в вражі тучі,

Зубми ааскрегоче.

Куди мелькне ясним мечем —

Кров рікою точить,

Куди ратищем засвище —

Кінь їздця волочить.

І рев лютший, мрак темніший

По сірім майдані...

Дзвонять коні, бряжчать мечі,

Тьм'ють стріли каляні.

А з Мадея дев'ять стрілок

Ссуть кровцю теплую,

З білих грудей три ратища

Влекуться землею.

Сивий Мадей утомився,

І ніженьки мліють,

З слідів кровця виступає,

Груди ся чорніють.

Вже ж за шию ужевками

К мажі прив'язаний,

За рученьки і ніженьки

Вкований в кайдани.

Вилетіла зозуленька,

Сіла на тополі,

Закувала жалібненько:

"Мадей у неволі!"

"Ой зозуле сивенькая,

Не кувай сумненько,

Не задавай серцю туги —

И так мені тяженької

Ноги залізо зриває

І в руки ся в'їло,

Кровцев груди обкипіли,

Тіло почорніло.

Мої други білогруді

В Бескидах дрімають,

А ворони чорні крячуть,

Кровцю попивають!

Моїх вірних легіників

Кості ся біліють,

Сірі вовки стікаються,

Трупи рвуть і виють!

Ой полети, куваючи,

За темненькі звори —

На зеленій левадоньці

Біліються двори.

Не кажи рідному сину,

Що мя уковали,—

Лише мене на весілля

Насилу призвали;

З студеної керниченьки

Медом упоїли,

А під зимну колодоньку

Спати положили".

ЖУЛИН І КАЛИНА

(Казка)

Глухо, тихо доокола,

Все в темку щезає,

Понад Дністром, понад бистрим

Сив туман лягає.

Лиш далеко в густих корчах

Тлють вовчі зірниці,

Лиш далеко очеретом

Сверкають лучниці.

Жулин блуден, самооден

Обманцями ходить,

Через густе хащя дреться,

Болотами бродить.

Ходить, гонить, не


 
Загрузка...