REFERATUA.ORG.UA — База українських рефератів



Головна Філософія → 1. Неокантіантство і пізнання суспільних явищ (Лібман, Ланге, ітд). Марбурзька школа (Кожен, Натовп, Кассірер) про пізнання. Баденська школа (Ріккерт, Віндельбанд) про розвиток суспільства і передбачення історії.

Давньослов'янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

Становлення української філософської думки відбувається у межах культури Київської Русі. Звичайно, неможливо визначити більш-менш точно момент "виникнення" філософії. Його просто не було. Адже становлення філософії, що являє кардинальне зрушення в історії людського мислення, — не одноразовий акт.

Найдавніші філософські ідеї важко відрізнити від передфілософських утворень, що наявні у міфологічній свідомості. Найзагальніші уявлення про добро і зло, про першопочатки світу, про людину наявні і в міфологічній свідомості, що передує народженню філософії. Але, на відміну від філософії, міфологія не передбачає відповіді на питання: що є добро чи зло, що є початок? А ось коли картина світу, що її змальовує міф, стає предметом вивчення, коли виникає потреба з'ясувати, що означає слово "добро" чи слово "зло", що приховано за словами, які описують міфологічну картину світу, ми маємо право констатувати руйнування міфу й зародження філософії. Та міф не зникає остаточно. Протягом віків він веде "посмертне" своє існування. Ще тривалий час уявлення, вироблені у межах міфологічної свідомості, накладають відбиток на характер підходу і розуміння проблем у межах філософії.

Тим-то, перш, ніж переходити до характеристики власне філософських ідей в культурі Київської Русі, необхідно, бодай, побіжно, змалювати картину передфілософських, міфологічних уявлень про граничні підстави людського буття, які мали місце у міфології давньоукраїнської культури.

Міфологічна свідомість не знала розподілу світу на природний і поза, надприродний. Для неї існував єдиний, природний космос, що протиставлявся як світ порядку — хаосу, світові безпорядку, фактично таке зіставлення відповідало опозиції "свій світ — чужий світ", "світ культури, освоєний світ — світ ворожої і неовоєної природи".

Протилежності "порядок — хаос", "своє — чуже" осмислюються у відповідній символіці "світ — темрява", "верх — низ", "праворуч — ліворуч", "схід — захід". Члени цієї опозиції — цінністно нерівнозначні. У давньоукраїнській свідомості переважає виокремлення "світу", "верху", "праворуч!", "сходу" — як цінністно переважаючих, що протистоять символам "темряви", "низу", "лівостороннього", "заходу". Виокремлення і маркування напрямків простору у давньоукраїнській культурі, як і в архаїчних культурах інших народів, знаходить свій вираз в образі світового дерева, де "верх" — напрям росту дерева — символізує життя і розвиток, а "низ" — згасання, смерть. Упорядкування картини світу за координатами світового дерева передбачають також виокремлення трьох координатів: верх — центр — низ, символізованих, звичайно, птахами, звірами й рибами. Цим координатам відповідають верх — гілля, крона, середина — стовбур, низ — коріння дерева. Космос мислиться утвореним з чотирьох первісних "стихій", якими для давніх слов'ян є вітер, вода, вогонь і земля. Простір впорядкованого космосу сприймається невід'ємно від людини, що освоює цей простір, встановлюючи порядок в ньому. Досить показовими щодо цього є притаманні для давньослов'янської культури міри довжин — п'ядь (відстань між розчепиреними пальцями), лікоть, стопа, крок, сажень (відстань між кінцями пальців витягнутих рук).

Інакше вимірювався час. Еталонами у цьому разі були природні періодичні цикли, що позначилось на народних календарних святах. Все це засвідчує наївне ототожнення людського і природного Космосу, що було формою узагальнення величезного досвіду освоєння природи людиною.

Викладене відобразилось й на характері уявлень про людину, яким у давньоукраїнській культурі притаманна відсутність чіткого протиставлення душі й тіла, що характерне для типово християнського розуміння. Виявом цього є властиве слов'янській міфології приписування людині не однієї, а кількох душ. Це підтверджується притаманною нашій міфологічній свідомості вірою в "нечистих" небіжчиків — упирів, "навій" — русалок, потерчат, мавок тощо, які існують після фізичної смерті людини. У казках мотив "множинності душ" відтворюється в оповідях про воскресіння людини мертвою і живою водою. Мертва вода повертає герою життєві функції — він дихає, рани його загоюються — але він лишається мертвим, як упир. Жива ж вода повертає йому "людське обличчя", він оживає у повному розумінні цього слова.

Власне людське, особистісне начало надає людині її ім'я. З цим пов'язане велике значення, що мав у тогочасній культурі обряд ініціації, який передбачав присвоєння імені. По смерті людина втрачає своє ім'я, тому для давніх слов'ян-язичників небіжчик був безликим.

Різні психічні функції людини у давньослов'янській міфології пов'язувались із певними тілесними органами. "Душа", що "розуміє", ототожнювалась з головою і насамперед з оком. "Душа", що "бачить", діє у світі видимого. У світі ж невидимого діє душа, що "відчуває", яка пов'язана з серцем, тобто осереддям людини. Якщо з серцем асоціюється "душа" — життя, то їй протистоїть душа як вегетативна сила, яка ототожнюється з "утробою". Крім цих "розумної", "чуттєвої" і "вегетативної" душ (як бачимо, така класифікація збігається із основними положеннями Арістотелевого вчення про душу) існує те, що залишається від людини після відходу її на "той світ". Уявлення про "той світ" у давньоукраїнській культурі невиразне. Це світ, розташований десь на півночі (тому померлого везуть саньми), він "невидимий", тому його характеризують через заперечення рис, притаманних "видимому" світу.

Уявлення давніх слов'ян про місце людини у космосі регулювалось не лише відсутністю завершеного протиставлення "духовне — тілесне", а й відносністю меж між "своїм" і "чужим". Завдяки силі, властивій людині, вважалось, вона здатна переносити свою сутність на предмети, яких вона торкається (навіть поглядом чи тільки думкою). Освоєння предметів навколишньої дійсності уявлялось у вигляді компромісу між людськими та природними сутностями. Так само будувались відносини "свого" й "чужого" у соціальному світі. До "чужого" можна було в разі потреби виявляти нещадність. Але "чужий", що потрапив у полон, міг стати "своїм" для слов'янської спільності. Візантійських авторів дивувала незрозуміла для них нещадність,яку виявляли під час бою із ворогами, і разом з цим м'якістьїх щодо полонених.

Відсутність чіткої антитези — "дух — тіло" позначилась і на розумінні слов'янами акту творіння, яке не мислилось як перетворення "ніщо" на "щось", а розумілось у вигляді акту впорядкування, під час якого людині відводилась роль активного співучасника світових подій.

Уявлення про світ, людину, притаманні для давньослов'янської міфології, знаходять своє відбиття у релігійних віруваннях того часу, де сакральному відводиться місце "вгорі" природного космосу, де припускається відносна єдність духовного і


 
Загрузка...