REFERATUA.ORG.UA — База українських рефератів


Загрузка...

Головна Політологія, Політика → Типології політичних систем: основні підходи

Реферат на тему:

Типологічне позиціювання національних організацій в інституціональній структурі громадянського суспільства

Характерною ознакою сучасних демократичних суспільств є розгалужена мережа громадських неурядових організацій найрізноманітнішого спрямування. На майже одностайну думку політологів, громадські об'єднання як інститути громадянського суспільства виступають єднальною ланкою між суспільством і державною владою, вони є формою інституціоналізації розмаїтих суспільних інтересів та їх захисту на рівні публічно-правових відносин. З цієї точки зору ступінь поширення („щільності") громадських об'єднань та рівень участі в них громадян може розглядатись як один з основних показників розвиненості громадянського суспільства, хоча, безумовно, не слід шукати якогось однакового для всіх країн математичного значення цього показника.

Питання сутності і типологізації громадських організацій розглядали Т. Базовкін і В. Кремень, О. Лісничук, Г. Новичков, О. Ярош та інші. Щодо громадських організацій національних меншин, то вони виступають, як правило, лише тлом досліджень політико-правових аспектів захисту прав національних меншин (О. Антонюк, Н. Беліцер, В. Никитюк, Ю. Римаренко, М. Шульга, Л. Шкляр) та етнонаціональних відносин в Україні (В. Євтух, В. Котигоренко, І. Кресіна, О. Майборода, Р. Чілачава).

Виходячи з цього, можна розглядати проблему типологізації громадських організацій національних меншин та визначення їх місця і ролі у формуванні громадянського суспільства в Україні актуальною і недостатньо розробленою.

Метою цієї статті є вироблення методологічних підходів до узагальнення і систематизації різних форм громадських організацій етнічного спрямування в контексті з'ясування їх місця в інституціональній структурі громадянського суспільства.

Слід зважити на те, що поняття „громадянське суспільство" взагалі дуже часто пов'язується з тим, що визначається в політології як „третій сектор", тобто недержавними і неекономічними громадськими структурами. У визначеннях ООН є чіткі критерії, що дозволяють віднести ту чи іншу структуру саме до цього „третього сектора". Це п'ять критеріїв, кожен з яких має бути в наявності. По-перше, йдеться про організовану структуру – самостійну організацію, яка має статут, організаційні структури, певні напрями роботи, цілі тощо. По-друге – приватний характер, тобто інституціональне відокремлення від держави. Такі організації мають бути в структурному, управлінському і кадровому відношенні відокремленими від будь-яких державних органів, установ, організацій і не повинні виконувати функцій державного суверенітету (які їм, зокрема, могла б делегувати держава). По-третє – автономність, тобто самостійність в управлінні, непідконтрольність ані державі, ані комерційним структурам. Четвертий критерій – неприбутковість. Це не означає заборону на комерційну діяльність взагалі, але весь прибуток має інвестуватись на досягнення статутних цілей. І, нарешті, добровільність [див.: 2].

Б. Хлєбников критикує такий підхід за жорсткість і водночас розпливчастість окремих ознак [2]. Тут, зокрема, не враховуються організаційно недооформлені або тимчасові структури, не чітко формулюється поняття неприбутковості тощо. І взагалі підхід, який суворо розрізняє політичну, економічну, соціальну (соцієтарну) сферу, є непродуктивним. Адже в сучасному суспільстві ці сфери взаємопроникні. Зокрема, соцієтарна сфера, тобто сфера всіх організацій, всіх форм кооперації, взаємодії, проникла всюди і переросла в приватні кланові, пізніше клієнталістські, родинні та мережеві зв'язки. Це характерно і для політичного життя, оскільки йому тепер притаманні всі форми соцієтарності – від неформальних мереж через соціальні рухи, політичні партії і, нарешті, формалізовані державні структури.

Принагідно не можна не відзначити, що існування громадських організацій цілком можливе й за умов несформованості громадянського суспільства. У цьому випадку громадська ініціатива прямо чи опосередковано ініціюється державною владою і, відповідно, громадські об'єднання (та навіть і трудові колективи, як це було закріплено в Конституції СРСР) включаються в політичну систему в якості „гвинтиків" партійно-державного механізму. Безперечно, за своєю сутністю подібні об'єднання дуже відрізняються від об'єднань громадянського суспільства, хоча не можна відкидати й можливості їх поступової трансформації. Принаймні, можливість існування подібних перехідних форм слід враховувати при аналізі мережі громадських інституцій так званих перехідних суспільств, до яких належить нині й Україна.

Класифікація громадських організацій етнічного спрямування ускладнюється ще й тим, що соціальні інтереси, а, відповідно, і форми самоорганізації етносів відрізначаються великою специфікою. Часто етноси мають традиційні форми організації (родового, релігійного, традиційно-правового та іншого характеру), які спроможні пристосовуватися до існуючих правових реалій, тобто набувати офіційного організаційного статусу, зберігаючи при цьому специфічні назви, а головне – специфіку своєї внутрішньої природи, хоча можуть залишатись і неформальними структурами, зберігаючи проте великий вплив на членів етнічної групи.

Етнічні спільноти як суб'єкти соціально-політичних відносин, як носії соціальних інтересів мають виразну специфіку, що позначається, зокрема, на характері тих інституцій, які представляють їх інтереси. Добре відомо, що етнічні спільноти є традиційною формою існування людського суспільства, при цьому вони поставали чи не провідними суб'єктами державотворення протягом багатьох віків. Разом з тим, етнічність виступає смислоутворюючим чинником формування дуже різних недержавних культурно-організаційних інститутів, в яких уособлюється етнічний характер, ментальність і традиції народів. Виникнення цих інституцій зовсім не обумовлене формуванням сучасного громадянського суспільства та його організаційними інфраструктурами – навпаки, їх існування пов'язане скоріше з тим етапом, що характеризується в соціології та філософії історії як традиційне суспільство. Йдеться про різноманітні інститути традиційного (звичаєвого) права, форми релігійних спільнот, господарські і побутові утворення взаємної допомоги та інші ланки мікросоціальності. Як правило, у своєму первинному покликанні ці соціальні інституції мають різне і цілком конкретне призначення, пов'язане із задоволенням релігійних, культурних, правових, економічних та інших потреб. Але одночасно в поліетнічних суспільствах вони можуть ставати тими механізмами, які формують, захищають та реалізують інтереси збереження етнічної самобутності. Досить згадати історію єврейської діаспори, яка бере початок з вавілонського полону, у якій дуже рано сформувались традиційні єврейські


 
Загрузка...