REFERATUA.ORG.UA — База українських рефератів



Головна Релігієзнавство → Софійний характер київського християнства

це божество, а храмом є людство". Предсідник собору, чернігівський митрополит на закид єпископів з півночі мотивував висвячення митрополита Смолятича благословенням останнього мощами св. Климента, що знаходилися в Києві з часів Володимира Великого.

Проте як перша, так і друга спроби добитися автокефалії були невдалими. Насамперед тому, що митрополити Іларіон і Климент були провідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним змістом, а саме — як схрещення здобутків східного варіанта християнства із західним на базі передхристи-янської слов'янської культури. Цей зміст визначає одну з головних особливостей християнства Київської Русі, і тому дослідники кладуть його в основу поняття "київське християнство". Універсалізм київського християнства формується на основі толерантного, відкритого ставлення до Сходу і Заходу.

Від Візантії києво-руси запозичили матеріальну допомогу, тобто певну кількість церковних риз, хрестів, образів та інших церковних предметів, що сприяло виробленню свого власного обряду, в основу якого покладено східний, грецький, деякі елементи латинського з використанням старослов'янської мови і місцевих звичаїв. Також в державі використовувалась допомога Патріархату в організації єпархій, але всіляко відкидалися спроби греків перевести Київську митро полію під юрисдикцію константинопольського патріарха і дозволялася лише можливість його духовної опіки. Відкинуло київське християнство візантійські ідеї теократії і цезаропапізму, що вимагали домінування світської влади над владою духовною. Не сприймалося в Київській Русі і переконання в окреме месіанське призначення візантизму.

Після розколу 1054 р., який практично не зачепив християнство в Україні, всі зусилля Константинополя були направлені на ліквідацію засад київського християнства. Насамперед це стосується позбавлення можливості перебування на митрополичій кафедрі русичів або підтримання тих ієрархів, особливо з північних земель, що мали провізантійську орієнтацію. Врешті-решт, Візантія добилася свого після смерті князя Ізяслава, розгромивши національний церковний табір на чолі з Климентом Смолятичем і встановивши контроль над Київською кафедрою. Його прихильники залишилися в основному в Печорській Лаврі, а противники, яких репрезентувала молодша лінія князів Мономаховичів, починаючи від другої половини XII ст., від Юрія Долгорукого (1155—1157 рр.), а потім за Андрія Боголюбського (? — 1179 рр.), поширюють візантійське вчення до північних земель роздертої вже Київської держави. Від цього часу зароджується північносхідний варіант християнства, що згодом дістав назву "московський", в основу якого покладено суто візантійську православну практику цезаропапізму й месіанства і в якому здійснюється відхід від засад християнського універсалізму, толерантного ставлення до інших релігій.

Про толерантність київського християнства щодо Заходу засвідчують постійні контакти з католицькою церквою. Так, під 988 р. в Никонівському літописі записано: "Прийшли посли з Риму від папи та принесли мощі святих". Через три роки знову "прийшли посли з Риму від папи з любов'ю і честю". Такі самі записи в літопису є під роками 944, 1000, 1001. Князь Володимир та українська церква підтримували приязні відносини з Римом. В римських джерелах обопільних посольств зафіксовано 12. Навіть пізніше велико князівська влада і патріотично зорієнтоване духовенство постійно контактували з так званою апостольською столицею. Підставами для такого висновку є відомості з історії шлюбних союзів Рюриковичів у XI ст. За їхнім свідоцтвом, у перше століття християнізації Україна була тісніше пов'язана з Заходом, ніж з Візантією. До цього самого періоду (1091 р.) належить прийняття запровадженого в Західній церкві свята перенесення мощів св. Миколая до міста Барі у Італії — свята, незнаного ніде в іншій східній церкві і яке зворушливо святкується й донині. Однак ці досить активні контакти з Римською церквою весь час контролювалися князівською та духовною владою з тим, щоби слов'янський обряд і юрисдикція української церкви були незалежними від Риму.

В контексті освоєння київським християнством духовної традиції Сходу і Заходу було прийняття ним кирило-мефодіївської спадщини. На той час вже була створена слов'янська азбука, перекладені на слов'янську мову деякі богослужебні та правові тексти, зокрема Збірне Євангеліє, Апостол, Псалтир, Молит-вослов (вибрані служби — для хрещення, шлюбу, похорон), Закон судний людям та ін. Діяльність Кирила і Мефодія мала загальнослов'янське значення. За короткий час їм вдалося створити, по суті, нову церковну організацію, відкрити школу для підготовки кадрів слов'янського духовенства, поступово перекласти на слов'янську мову богослужіння, здійснити переклади з грецької та латини. Ця спадщина стала тлом для формування київського християнства у патріотично-євангельській традиції, забезпечила його розповсюдження і розквіт у XI та XII ст. Відомий сучасний православний богослов протоієрей Г. Флоровський (1893—1979 рр.) писав: "Не можна уявляти собі Київську церкву, як щось замкнуте і самітнє. У XI і XII ст. вона досить тісно була пов'язана і з Царегра-дом, і з Афоном, і з Палестиною, і з Заходом, зв'язки були постійними й досить розвинутими".

Крім рис християнського універсалізму, толерантного ставлення до різних релігійних центрів, антимесіанства і антицезаропапізму, власного слов'янського обряду і богослужебної слов'янської мови, християнству перших віків в Україні були притаманні ранньохристиянська орієнтація, патріотичність, євангелізм, паулінізм тощо.

Перед Богом, на думку староукраїнських вчителів християнства, всі люди рівні, всі народи покликані Благодаттю до спасіння, тільки одні скоріше, а інші пізніше. Старий Заповіт, Закон суперечить, — вважає митрополит Іларіон, — Новому Заповіту, Благодаті. Такий закон розділяє народи, підвищуючи одні і принижуючи інші, засвідчуючи тим самим рабське становище людства. Закон був притаманний "юдеям". Благодать дарована всьому світові, і тому в новозаповіт-ному житті всі народи рівні перед лицем Бога. Більш того, видатний теоретик київського християнства твердить, що Бог є творцем не лише поодиноких людей, а цілих народів. Тому кожен християнин несе відповідальність не тільки за власні вчинки, а й за вчинки всього народу.

Ці тези покладено в основу відомого "Слова про Закон і Благодать", присвяченого темі ствердження Київської Русі як великої держави. Спрямований проти зовнішніх ідеологічних амбіцій, цей твір водночас демонструє не тільки блискучий ораторський талант Іларіона, а й глибину філософської думки. Розглядаючи хрещення як прилучення до Благодаті, він висунув і розвинув оригінальну концепцію світової історії як поступового руху від рабства до свободи. Як логічний висновок цієї концепції була ідея "рівно-апостольності" князя Володимира Великого, що діяв не під впливом зовнішніх спонук (проповідей місіонерів, вражень від чудес тощо), а виключно внаслідок внутрішнього


 
Загрузка...