REFERATUA.ORG.UA — База українських рефератів



Головна Релігієзнавство → Структура Луцько-Житомирської римо-католицької дієцезії в кінці XVIII – на початку ХХ ст.

августинський та Берездівський маріанів [10].

25 грудня 1841 р. було видано два інші царські укази про передачу в казну населених маєтків єпископату і монастирів та переведення їхніх селян у відання держави. Згідно з цими указами монастирі поділялися на штатні та нештатні, а штатні, у свою чергу, ще на три розряди, монахи переводилися на державний оклад. Залежно від розряду встановлювалися штати монастиря та розміри плати монахам. Монастирям дозволялося тримати більшу кількість ченців, ніж це встановлювалося штатними єпископами, але ті, хто не значився в них, плати не отримували. До штату першорозрядного чоловічого монастиря входили 22 монахи, другорозрядного – 16, третьорозрядного – 13. Штат жіночого першорозрядного монастиря складався з 19 черниць, другорозрядного – із 16 і третьорозрядного – з 11 черниць. Із 1843 року усі монастирі були підпорядковані візитатору, представнику білого духовенства, якого вибирало єпархіальне керівництво.

У 1851 році прийнято закон про порядок поповнення штатних римо-католицьких монастирів ченцями за рахунок заштатних і про ліквідацію тих монастирів, в яких було менше ніж 8 ченці. Заштатні монастирі зачинялися, коли у них зоставалося менше ніж 8 монахів, а прийом нових не допускався. Коли ж з'являлися вакансії у штатних монастирях, то туди переводилися монахи із заштатних [11]. Це призвело до ще більшого зменшення кількості монастирів у Луцько-Житомирській дієцезії. Якщо у 1866 році у ній було 8 чоловічих монастирів (Бердичівський, Межиріч-Острожський, Заславський, Дедеркальський, Старокостянтинівський, Ходорківський, Дубенський та Луцький жіночий (бригіток)), то в 1883 році залишилося 6 монастирів (Заславський бернардинський, Дедеркальський реформатський, Старокостянтинівський, Ходорківський і Вінницький капуцинський жіночий кармелітський монастир), а в 1887 році лише три монастирі – Заславський, Вінницький та Дубенський. На початку ХХ ст. у дієцезії чинним був лише один Заславський бернардинський монастир.

Якщо ж говорити про кількість чернечого римо-католицького духовенства, то варто зазначити, що спостерігається постійне зменшення кількості ченців. Наприклад, у 1803 році у Луцько-Житомирській дієцезії було 388 ченців та 45 черниць; у 1883 році в дієцезії нараховувалося 56 ченців у монастирях губернії та 14 ченців, які не мали монастирів свого ордену і були при різних костьолах дієцезії, а ткож 8 черниць – кармеліток Дубенського монастиря та 4 черниці – домініканки, котрі були зараховані до цього монастиря. У 1914 році у Заславському бернардинському монастирі перебувало 3 ченці, 2 ієреї, які проживали у монастирі. Всього в дієцезії ще було 7 ченців, які не мали монастирів свого ордену у дієцезії (див. табл. 4).

Таблиця 4

Монастирі Луцько-Житомирської дієцезії (1846-1914 рр.)

1846 р.

1850 р.

1870 р.

1907 р.

1914 р.

Чоловічі

Штатні

5

7

5

1

1

Ченців

76

80

53

10

12

Заштатні

10

5

Ченців

93

70

Жіночі

Штатні

1

1

1

Черниць

14

11

9

Заштатні

2

3

1

Черниць

31

39

11

Складено: [2; 3; 4; 6; 7].

Отже, католицтво було пануючим віросповідданям у Речі Посполитій, але із входженям її земель до складу Російської імперії вважалося терпимим. Царський уряд змушений рахуватися з магнатами та поміщиками цієї території, які в основному були католиками, з католицьким духовенством, яке при своїх костьолах та монастирях займалося вихованням молоді. Відносини уряду з католицизмом складалися по-різному, то вони були досить спокійними – як у часи Катерини ІІ та Павла І, то досить напруженими – при Миколі І, що було викликано участю католицького духовенства у повстанні 1830-1831 років і самовільним переходом частини уніатів у католицизм. Після придушеня повстання 1863 р. політика царизму стає ще більш жорсткішою стосовно римо-католицького духовенства. Всі ці події не могли не позначитися на територіально-адміністративному устрої римо-католицької церкви. Незважаючи на те, що в кінці XVIII на початку ХХ ст. структура римо-католицької церкви на Волині в основному зберігалася така ж, як і в минулі часи, але у зв'язку з тим, що після поділів Речі Посполитої перед російським урядом постала проблема включення Правобережної України, і у тому числі й Волині, в систему єдиної імперської держави, починається наступ на римо-католицизм. Встановлюється самовільний територіальний та адміністративний поділ, церква перетворюється на деравне відомство, усі сфери її діяльності регламентуються державними законами, ведеться цілеспрямована політика на зменшення впливу римо-католицької церкви в житті краю, на її знищення як такої.

Джерела та література

  • Державний архів Житомирської області, ф. 178, оп. 1, спр. 557.

  • Там само, оп. 2, спр. 631.

  • Там само, спр.771

  • Там само, оп. 4, спр. 95

  • Там само, оп. 7, спр. 367

  • Там само, спр 866.

  • Там само, спр. 3470

  • Центральний державний історичний архів у м. Києві, ф. 442, оп. 419, спр. 111.

  • Там само, спр. 113.

  • Там само, оп. 421, спр. 45

  • Там само, оп. 789, спр. 84.

  • Иноверцы в Волынской губернии. – К., 1863. – 22 с.

  • Обзор Волынской губернии за 1912 г. Приложение ко всеподданейшому отчету Волынского губернатора. – Житомир, 1913. – 183 с.


  •  
    Загрузка...