REFERATUA.ORG.UA — База українських рефератів



Головна Релігієзнавство → Релігія праслов'ян

общини пов'язанай символізація образів богів-духів. Вона – необхідна логічна передумова звільнення свідомості від "звіриного стилю" мислення й фантазії ти абстрогування якостей, інтересів і потреб особистості в розвинуті релігійні образи. В українській міфологій символізація представлена в образах богів-духів Господаря, Сонця, Зорі, Хмари, Громовиків – воїна, пастуха, хлібороба, ловчого Весни тощо. В образах духів-богів вперше заявляє про себе узагальнений у символічних структурах принцип дальшого розгортання скодненсованого в них смислового значення, з чим і пов'язена перспектива розвитку релігійного, і не тільки релігійного, входження людини в її довколишній і особостісний світ.

Про характер і особливості розвинутих образів давньоукраїнського політеїзму свідчать літописні повідомлення, археологічні дослідження, численні етнографічні та фольклорні матеріали. Проблема давньоукраїнського політеїзму має велику й релігієзнавчу літературу. Обсяг данної праці обмежений, а матеріалу забагато, тому розглянемо це питання в узагальненому вигляді.

Одну із особливостей теїстичного типу надприродного, як уже зазначено, становить єдиносуща двоїстість змісту образів богів. Це цілком стосується й українського політеїзму, в якому уявлення про богів складаються із специфічно сприйнятого людиною її ставлення не лише до природного класу речей, а й до суспільних явищ, до самої себе як соціально визначеного індивіда. Таким яувляли київські язичники усіх богів, починаючи з найдавніших – Рода і Білобога. Род видавався їм зачинателем усього живого, розпорядником долі людей (і богів), творцем Вирію – українського Олімпу. Його син Білобог був творцем землі, води, і світла, а водночас і богом добра, що постійно вів боротьбу з Чорнобогом – носієм зла, лиха. Таким був і один з найголовніших богів Вирію – Сварог (ймовірно від санскр. "свар" – небо; інша гіпотеза: сва-рог – той, що все породив). Сварог – бог неба і вогню, а також ремеcл, ковальської справи і ковалів. Щоб якийсь персонаж демоністичного типу опікував виробничу діяльність людини, певну соціяльну верству – річ зовсім незнана.

Сварог – аналог давньогрецькому Гефесту, який був богом вогню і ковальства. Дехто з дослідників вважає Сварога також опікуном шлюбу та родинного щастя, пов'язуючи з його іменем боротьбу за моногамну родину, отже, Сварог постає водночас і в соціальній ролі.

У певному відношенні Сварог уподібнюється давньогрецьким "культурним героям (Дедал та ін.), які були винахідниками ремесел, знарядь праці та різного роду побутових пристроїв. Подібно до них і Сварог уявлявся винахідником плуга, навчив людей молотити зерно на борошно й пекти з нього хліб. Характерно, що Сварог, за народною уявою, набирав чоловічого образу й жив між людьми. Сварог відрізняється від "культурних героїв" тим, що люди вірили в нього – бога, тод як ці останні з вірою в них не були пов'язані: за народною уявою, вони та їхні справи могли бути, а могли й ні.

Привертає Сварог увагу й іншими важливими рисами. Він, ймовірно, божество ще за часів Кия, коли влада князів та дружинників ще не стала такою "високою". Тому Сварог близький до простолюду, живе серед нього і піклується пронього. І, що особливо важливо, чи не торувало вже раннє українське язчництво образом Сварога (та й деяких інших богів) шлях до уявлень про боголюдину – уявлень, що єднають земне з горнім і так розвинуті у християнстві? До речі, Сварог – теж вмираючий і воскресаючий бог: він гине в полум'ї, запаленому Змієм, як звичайна людина й воскресає як треєдиний бог Неба – Світу – Сонця, спільний усім індоєвропейцям. У свій час давні українці вважали Сварога головним богом, господарем їхнього Олімпу.

Із зміцненням князівської влади та дружиництва його головні функції все більше переберає Перун, який мав загальноіндоєвропейське і загальнослов'янське значення, але культ якого виявився сільнішим на Подніпров'ї – ближче до центру могутньої Кийвської держави. У Х ст. в уяві київської людності, передусім князівсько-дружиницьких верств, Перун виходить на перше місце серед решти богів. Показово, що в язичницькому пантеоні князя Володимира уже не знайшлося місце Сварогові, тоді як Перун стоїть на столі княжих кумирів, і саме йому воїни "покладали зброю свою і щити, і золото".

Перуна яувляли богом дощу, вогню і блискавки, а водночас і богом війни та воїнів. Також Перун – бог вогню і вод, подавач благословенних тепла й вологи. Перун багато в чому нагадував Зевса, який був божеством дощу й родючості, а також грізно караючою силою, бо кілька разів знищував недосконалий людський рід. Присутній землеробський культ і в образі Юпітера: він був богом грому і блискавки, покровителем виноградарства, а також охоронцем правопорядку і богом перемоги. В свідомості язичника-землероба Перун теж наділявся функцією бога плідності, але був і войовничим богом, і "богом над богами". За преказами й легендами, Перун тримав у руках лук та колчан із стрілами, чим особливо підкреслювалася його віськова функція як грізного князівсько-дружинного бога, який боровся із злими дивами та бісами.

Звичайно Перун, князівсько-дружинний опікун, мав значення і загального, зокрема хліборобського культу, бо весною він відмикав небо, пускав на землю тепло, давав дощ. І набуття ним домінуючого значення серед інших богів не можна пояснити лише князівським протегуванням. У звеличенні Перуна можна, мабуть, вбачати зародки в київському язичництві монотеїстичної тенденції, перерваної християнством, а в свій час викликаної до життя бурхливим розвитком Києва господарських та культурних зв'язків у державницько-централізаторських процесів в України-Русі.

Своєрідна функціональна двоїстість (відображення й виповнення ірраціональних зв'язків людей з природою і між собою) характерна й іншим київським богам, серед яких певними рисами цієї двоїстості особливо примітний Дажбог. Він як син Сварога, син Неба, уявлявся язичникам богом сонця, який на зиму ховає живильні промені, а весною знову посилає їх на землю, чим несе благо, саме життя. Тому й зображувався у вигляді антропоморфного Сонця. І. Огієнко саме ім'я бога пояснює так: воно походить від наказового давньоукраїнського"дажь", тобто "дай" та "бог" – благо, добро, тобто продавець добра, дарівник. Звідси Дажбог – це бог добра, світла й житотєвої сили. Але Дажбог – також князівсько-воїнське божество. Дажбог як уособлення привілейованого стану князівсько-дружинних верств уявляється також суддею людей. Він не тільки зогріває землю, а й стежить за тим, як на ній виконується встановлений його батьком Сварогом правопорядок. Правдоподібно, що Дажбог виконував не тільки правничу, а й моральну функції суддівства у протиборстві Добра і Зла, Білого і Чорного бога й досягав перемоги першого над другим на


 
Загрузка...