REFERATUA.ORG.UA — База українських рефератів



Головна Соціологія → ПРОСТІР І ЧАС — ФОРМИ РУХУ МАТЕРІЇ

ПРОСТІР І ЧАС — ФОРМИ РУХУ МАТЕРІЇ

ГУМАНІСТИЧНИЙ ВИМІР ПРОСТОРУ І ЧАСУ

В історії культури людства категорії часу та простору завжди функціонували як умови пізнання світу, його власного існування, "інструменти" культурно-практичного опанування дійсності. "...Основні форми всякого буття є простір і час,— зазначав Ф. Енгельс.— Буття поза часом є таке саме величезне безглуздя, як буття поза простором". Простір і час, що "пронизують" будь-яке явище, є "фрагментом" об'єктивного світу, відіграють важливу роль у відокремленні кожної речі від іншої, конкретизації універсальних зв'язків кожної речі або явища з усім світом. "Ліквідація" простору або часу була б знищенням самого руху, а разом з цим — і матерії.

Як форми руху матерії простір і час постають загальним "засобом організації" будь-якого об'єкта дійсності: простір — у найзагальнішому плані — це форма сталості, збереження об'єкта, його змісту; час — форма його розвитку, внутрішня міра його буття та самознищення. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальна форма організації всієї різноманітності нескінченного світу. Отже, кожний об'єкт має свій власний час і простір, які створюють його якість, специфіку.

Чим складніший той чи інший об'єкт, тим складнішими є і його форми — простір і час. Вони не тільки мають свої специфічні властивості, але й "зберігають" (разом з формами руху матерії) час і простір цих останніх. Тому при вивченні складних об'єктів треба розглядати саме їхні власні простір і час. Будь-яке спрощення стає тут основою редукціопізму, поверховості, зведення складного до простого. Так, людський організм вчені XVII—XVIII ст. розглядали в термінах механіки як специфічну "машину", не розуміючи властивостей та специфіки біологічних часу та простору.

У наш час командно-адміністративна система складний плюралістичний процес розвитку суспільства поверхово зводила до процентів виконання планів, інших валових показників виробництва тощо. При цьому повністю ігнорувалося те, що свій власний історичний час мають соціальні спільності — нації, класи, суб'єкти власності, населення різних регіонів нашої країни. Перебудова виявила, що об'єктивною основою буття країни є реальний плюралізм інтересів, які розгортаються через свої внутрішні форми — простір і час, у залежності від історичного розвитку їх власних носіїв — суб'єктів суспільної, державної, кооперативної або приватної власності.

Пізнання особливостей простору і часу—це історичний процес, який виростає на основі практичної діяльності людей, їхнього досвіду. Зміна різних суспільств, суспільно-економічних формацій була основою історичної зміни уявлень про час та простір. У найбільш загальній формі ці уявлення розкриті в історії культури та філософії, де вони осмислені в конкретних типах світогляду. Так, уявлення про час і простір в античній філософії було зовсім іншим, ніж, наприклад, у філософії Нового часу. Саме на основі філософського осмислення цих категорій у природничих науках, починаючи з XVII ст., простір і час вивчаються вже "конкретно", на основі методів цих наук.

Слід зауважити, що людство, вивчаючи простір і час природних процесів, завжди (не тільки у філософії, але й у природознавстві) відтворювало себе, свою епоху. Тому навіть календарний час — це продукт історичного розвитку суспільства, яке завжди бачить зовнішній світ через "призму" власного свого розвитку. "Первинним" у пізнанні часу та простору, як і руху матерії, постає якість того суспільства (епохи, формації), в межах якого йде процес цього пізнання. Тому й об'єктивність цих категорій треба розуміти не як "абсолютну", а як об'єктивність конкретно-історичного відношення до світу того чи іншого суспільства, епохи, в якому (відношенні) для людини виникають ті або інші риси, закони, образ об'єктивного світу. Будь-яке відношення людини до світу, саме існування суспільства, пізнання тощо завжди мають історичний характер. Саме розвиток суспільства й зумовлює те, що уявлення людей про час і простір розвиваються від міфологічних та релігійних образів до науково обгрунтованих, реалістичних.

Які ж зміни уявлень про час і простір були зафіксовані в історії філософії? Якщо випустити період міфології (котра ще не є філософським світоглядом), де час тлумачиться як ні з чим не зв'язаний ні в минулому, ні в майбутньому, ні з чого не випливає та ні в що не виливається, то значні досягнення у знаннях про ці форми буття відкриває нам філософія античного світу. Чотири головні точки зору на час і простір: динамічна і статична, субстанціальна та релятивна одержали розвиток саме тут.

Зазначені концепції були "варіантами" загальної установки античного світогляду, згідно з якою форма предмета розумілась як його сутність, як закон організації світового хаосу в космос, де панує упорядкованість, гармонія.

Саме рабовласницьке виробництво, яке було засноване на переробці речовини природи механістичними засобами. повертало будь-якому явищу, предмету форму як його суспільну цінність, якість. Форма давала зміст, розуміння того, для чого існує даний предмет, які функції він виконує. Тому такі філософи, як Платон і Арістотель, котрі максимально узагальнили весь зміст античної культури, стверджували, що саме "форма" створює матерію, бо з невизначеної субстанції космосу (світу) породжує конкретні речі та якості.

Вплив античного суспільства на уявлення про час і простір був ще в тому, що засіб виробництва нібито "моделював" циклічний характер сільськогосподарського процесу: існує "світовий рік" як повернення того, що є, час не біжить у майбутню нескінченність, а немов замикається в межах циклу. Звідси й переважання форми над змістом постає "просторовим" типом мислення, де час розглядається в термінах простору. Зазначені вище чотири концепції розуміння часу і простору цілком "моделюють" цей підхід. Так, "ди-намічна" модель часу, яка розглядала становлення світу, фіксувала лише максимальну "свободу" в межах циклу, а не розрив з ним. Лише західноєвропейське мислення XVI— XVII ст. стверджує лінійний характер часу, його нескінченність як форми руху, хоча перше відкриття цієї лінійності було зроблене теологами (Августином), які розробили християнську концепцію історії (від гріхопадіння до Страшного

суду).

Таким чином, статичний підхід розуміє час через простір, динамічний—через розвиток дійсності. Субстанціальний підхід намагається виділяти властивості часу та простору через них самих, а релятивний — через взаємодію різних об'єктів. Ці тлумачення створювали різні "моделі космосу", були засобами розв'язання теоретичних труднощів. Так, Геракліт вважав, що світ завжди виникає "мірами", як і зникає, що він є "живим вогнем". Елеати, навпаки, вважали, що космос є чимось нерухомим, кінечною кулею, де простір не дає можливості теоретично мислити час як форму руху.

Своєрідним синтезом став атомізм Левкіппа—Демокрі-та. Простір елеатів був немовби "розщеплений" на атоми та порожнечу. Атоми рухались у цьому просторі, але самі вони існували як "вічні", ніби за межами часу. До цієї концепції повернувся вже у Новий час І. Ньютон, який досліджував у "порожньому" просторі механізм взаємодії тіл. На думку М. Д. Ахундова "атомістичне вчення Левкіппа—Де-мокріта було розвинуте як синтетична


 
Загрузка...