REFERATUA.ORG.UA — База українських рефератів



Головна Література українська → Життєвий і творчий шлях Ігоря Римарука

РЕФЕРАТ

на тему:

ЖИТТЄВИЙ

І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

ІГОРЯ РИМАРУКА

Життєвий і творчий шлях Ігоря Римарука

Iгор Римарук — один з тих, хто захищає гідність сучасної української поезії. Шевченківська премія 2002 року в галузі літератури та нагорода Форуму книговидавців у Львові за збірку "Діва Обида" лише суспільно це означили.

Ігор Римарук народився 1958 р. Поет. Живе і працює у Києві. Віце-президент АУП. Автор трьох поетичних книжок: "Висока вода" (1984), "Упродовж снігопаду" (1988), "Нічні голоси" (1991), "Діва Обида" (1999). Упорядник антології "Вісімдесятники". Один із чільних-модерністів "ґенерації 80-х років". У своїх творах Римарук виступає в якості своєрідного "прихованого Верґілія", Ductoris Patiens – проводиря, що сам потерпає від емоційного та харизматичного напруження своєї місії. Протестантська настанова творчості Римарука органічно поєднується з його присутністю у "Псах святого Юра"; в поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти "леґітимації", охрестоматійнення неомодерних способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук – вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80 (Див. статтю ПМ-ДИСКУРС), який уособив фаховість та ерудовану інтеліґентність "вісімдесятників".

Книга "Діва Обида" Ігоря Римарука – цікава і помічена в українській сучасній літературі.

У книзі цій, досконало скомпонованій, є вірші відносно більш давні (себто раніше друковані) – і зовсім нові. Проте вони творять досконале полотно Тексту, яке мені чомусь найбільше асоціюється з полотном домотканим: віртуоз форми, Римарук (рима так і проситься в руки) не піддається спокусі писати гладенько і рівненько, мережано-римовано, він пише насамперед органічно – зламаний ритм, не все і не всюди (цілком свідомо!) витриманий розмір творять живу, дихаючу фактуру, де потовщення нитки є природним, бо свідчить про її достеменність, про те, що вона прядена рукою, а не машиною.

Діва Обида — це стан. Стан слів та речей.

Діва Обида — це та неймовірна іпостась Марії, в якій Вона являється лише нам, лише тут. Тисячолітній сум. Первісне мовчання. Безсловесна Заступниця. Безнадійна Надія. Тремтливий, непевний зв'язок. І все ж таки...

Страшна правда кожного протистояння над прірвою полягає у тому, що відчайдушно й приречено борешся лише сам із собою і ніколи не знаєш, якого тебе забере чорна глибина. Тебе, який певен, що все навкруг — шумовиння днів, гра тіней, хаос звуків; або тебе, який перевіряє — страхом, болем і смислом, чи досі живий.

Страхом. Не страхом і тремтінням у спробі осягнути ваготу і велич абсолютної покори, як Авраам, якого так полюбив єврейський Бог і датський філософ. А страхом втрати зв'язку, який саме і дозволяє бути не те щоби непокірним, а неслухняним — страхом втрати пам'яті. Пам'яті про неслухняних. Пам'яті, в ім'я якої необхідно "поставити вірш — свічу незабутому предку". Адже час спливає надто непомітно, й епохи відлітають з якоюсь відьомською швидкістю, осідлавши комету (чи, пак, помело), а тим часом ти невпинно наближаєшся до своєї середини, після якої розпочнеться зворотній відлік.

Така, здавалося б, проста, віковічна печаль: втеча часу й сили, а за нею — страх зміни, втрати, зникання. Та все це ще й неодмінно пов'язане зі змогою писати. Як і любити. І коли "останнє кохання тремтить на підземних вітрах і вірші останні стоять — як форелі в потоках", то це і є межа. Межа, котра перетворює середину твого життєвого шляху на сумний фінал. Життя не терпить тривалого завмирання, жене, штовхає і копає; тому ти змушений час від часу ховатися по кутках від щоденного натовпу, та це вдається, справді, лише час від часу. І ще — страх повернути до прози: іншого, не свого ритму спілкування зі світом й Богом, до іншого ритму дихання ніби. Адже проза негайно зіб'є до рівня локальних сюжетів, і вже ніколи не з'явиться піднесене "істинновамкажу", необхідне, бо це молитва. І ота твоя золота середина, "солодка і звабна, як диня", обертається загрозою — реальною можливістю не бути.

Пережити свою сороківку, час перегляду, переоцінки, перетворення, перенесення на якийсь інший берег, що хочете, — означає уникнути застигання. Рідина — ознака живого, як вода, як вино, як кров.

Середина — це ще й мала смерть, після неї — генеральна репетиція "післясмерті":


"Сорок — це морок, це посвист ножа,
часу і слова,
ще не безмежжя і вже не межа —
це післямова,
післялюбов без гріха і гроша...
Наче в "Токаї",
сорок — це корок... а клята душа
все ж витікає".

Страх писати і поруч — страх не писати. Від їхнього вічного тертя народжується біль.

Болем писати — не те саме, що писати страхом, хоч вони не просто переплетені, вони злиті. Адже немає солодкого страху, коли біль солодкий — є. Писати — щодня примножувати його. Біль — найчіткіший кордон, усвідомлена межа. Далі — зась. Найстрашніший біль — спотворення смислу.

Смисл іще буває сенсом, тобто смислом відчутним. Тому й ніхто не визначить, де логіка смислу, а де логіка чуття. Миготіння


 
Загрузка...